25 років тому стояла чудова весняна погода. У Чорнобилі роз­почалась евакуація людей…

…1 травня 1986 року на день всєх трудящіх міра, як повелося при сов­кові, проходили велелюдні паради від столиці до райцентрів «нєрушімаво» СССР. Добровіль­но-примусово народу вручали червоні символи з фі­зіями мерт­вих і живих вождів проле­таріату, та ви­ганяли на центральні вулиці. Звик­лі до такого роками сов­кові грома­дяни весело йшли у парад­них коло­нах, передчуваючи спра­вж­ній від­починок на «маївці» десь у гайочку чи лісочку, або просто вдома за сма­чним дефіцитом з чарчиною ще не спаплюженої горілки у колі сім'ї.

Аж раптом, мов грім з ясного не­ба між народом пролунало – Чор­но­биль! Інформація пройшла мит­тєво, і що не дивно для тоталітар­ного ре­жиму, на­пі­вправдива. Ко­жен самоту­жки до­би­рав що таке сталося. Що­правда, ок­ре­мі керу­ючі парадами так, між іншим, по­передили людей аби ховались від дощу у разі його по­чатку. Як на за­мовлення вдарила бли­скавиця, піш­ла гроза. Хто де міг шу­кав прихист­ку від лавини води, що нагло впала з небес.

Так більшість громадян УССР під пекельним сонцем і дощем, пе­ремі­шуючи правду з вигадками до­віда­лась про техногенну катастро­фу, якої до того не знали земляни – аварію на ЧАЕС.

Комуністичне керівництво Ук­раї­ни брехало. Москва мовчала…

Згодом на боротьбу з «мирним» атомом кинулися шалено і скопом, до пуття не розуміючи, що сталося на­справді. До честі нашого народу, не­зважаючи на брак інформації (у совків все робилося як і нині роби­ться через отвір), люди цілими бригадами до­бровольців відправ­лялись на ЧАЕС.

Перший атомний удар на свою по­гибель прийняли на себе ті, кому на­лежить: працівники станції, по­жеж­ники, військові, міліціонери, меди­ки, рятуючи власними життя­ми нас. І врятували, загинувши від промене­вої хвороби хто на місці, а хто зго­дом.

Наші рятівники йдуть з життя до­сі, народжуючи і покидаючи на цьо­му світі не завжди здорових ді­тей. Вони поклали за нас найдо­рож­че, їхній мужності тоді дивува­вся світ, пильно стежачи за Чорно­билем.

Москва не шкодувала смертни­кам медалей, а генералам і партай­генос­се, більшість яких Чорно­биля і не нюхали – орденів. Та попри все ге­рої-добровольці зі страшним ли­хом справились, не давши загину­ти по­колінням.

Відтоді промайнуло чверть сто­ліття. Більшість, маючи коротку па­м'ять згадує про ЧАЕС 26 квітня, та й то так собі. Молодь взагалі не ві­дає, що воно таке. Але Чорнобиль не дрі­має. Бродить там під нетрив­ким сар­кофагом покинута чорна ра­діаційна біда. Тихо відходять по од­ному лікві­датори атомної катаст­рофи, забуті всі­ма, особливо вла­дою. Яка журиться сама собою, не розуміючи – ще раз ба­хне – не вря­тує ніхто і ніщо. І добро­вольців на цей раз не знайдеться.

Покинуті на призволяще наші ря­тівники прозябають переважно у скруті. покинута й Чорнобильська зо­на, де можновладці вже збира­ються красти землю та полювати на ди­чи­ну, якої розвелося достат­ньо. Не бо­яться гаспиди! Від дар­мових гро­шей отупіли до того, що все їм ні по чому.

Якщо до 2010 року на допомогу ліквідаторам аварії на ЧАЕС вла­дою виділялись якісь мізерні кош­ти, то сьогодні – нуль. Добре хоч на місцях згадали про них і виділили якісь гро­шенята на ювілей. У цей час фахівці наголошують, що у чор­нобильській «дірі» пропали і про­падають міль­ярди… у бездонних кишенях вищих владних чиновни­ків. Чорнобильська ж зона залиша­ється такою, якою її за­лишили у 1986-му.

А звідки взяти гроші для рятів­ни­ків не тільки України, коли під час кризи у нас більшає мільяр­дерів?

Тепер уявіть собі, шановні, якби такий подвиг наші люди вчинили для якоїсь іншої цивілізованої краї­ни, як би жили, лікувались, вихо­вували ді­тей та онуків?... Чи вимо­лювали би жебрацькі копійки у тамтешніх влад?

Гірко, але марна справа нагаду­вати тут про якусь мораль. Комуня­ками бу­ли 25 років тому, такими і залиши­лись. Їм непритаманне на­віть просте людське співчуття до тих, хто живе сьогодні у злиднях да­вши їм же життя. Вони журяться ви­борами. Не доведи Господи крісло посунеться з-під сід­ниць! Але, як завжди, якимось стан­дартним сов­депівським масовим за­ходом від­мітять цю дату для «галоч­ки» на­верх. Добре хоч цього року ще жи­вим чорнобильцям через 25 років !!! медалі дали.

І тут показово, що ніякої від­пові­дальності за Чорнобильську ка­таст­рофу не несе московський Кремль, під чітким керівництвом якого ста­лася найбільш вражаюча техногенна катастрофа світової ва­ги. Як за вете­ранів, як за «афган­ців», як за багато кого і чого в Україні.

Пєтя Сіманєнка кладе пам'ятни­ки Лєніну-Сталіну. На таке у них гроші є. Як на чудове, квітуче жит­тя лідера комуністів.

Супер цивілізований Захід теж за­лишив нас наодинці з цією бі­дою, за­бувши про тих, хто врятував світ. Зао­кеанські «гамбургери» - такі самі, теж наобіцяли!... Тішать нас прове­деною конференцією у Київі та декі­лькома сотнями тисяч доларів, зібра­них для Чорнобиля.

Ми, якщо вважаємо себе людь­ми повинні пам'ятати про тих, хто ще жи­ве серед нас, ховаючи сльози кривди образи і відчаю від врятова­ного земляцтва.

Петро Дідух