Ми вкотре гучно відсвяткували річницю завершення Другої світової у Європі. 

Дав Бог розуму не піти за Верхов­ною зРадою під масою червоних пра­порів. Зате з російським подарунком – фальшивими георгіївськими стрічка­ми з «епохальними» словами Владімі­ра Путіна про те, що Росія могла б перемогти гітлерівців без українців. Звісно, і без англійців з американцями, не говорячи вже про сотні тисяч гро­мадян інших народів СССР.

За браком газетної площі пропоную читачеві малу дещицю фактів, мало зна­них серед більшості співвітчизників.

1941 рік. Доблєсниє красниє каман­діри щосили тікають від німецької воєнної машини, гублячи по дорозі штани, спідню білизну, зброю і каму­ністічєскую баєвую совість. Ось що згадує у своєму щоденнику німецький пілот-винищувач Хайнц Кноке про 21-23 червня 41-го. «…Цей день я не забу­ду ніколи. Наші армії всюди просуваю­ться вперед, росіяни застигнуті знена­цька. Тисячі іванів швидко відсту­па­ють, що перетворюється у панічну вте­чу… Успіхи нашої армії виявились неочікуваними. Росіяни не можуть зу­пинити наш наступ. Ми стараємося розбивати вщент їхні відступаючі час­тини. Їхня авіація, здається, не дуже го­рить бажанням битися. Російські піло­ти погано навчені. Їхні знання тактики бою примітивні, як і літаки на яких вони літають…»

На окремих напрямках переможно­го наступу нацистів, геройський спро­тив чинять офіцери зі своїми бійцями, показуючи вже тоді чудеса хоробрості, чим не рятують ситуацію. Одні гинуть, інші попадають до полону, а ще інших розумних військовиків, які дивом за­лишились живими, Сталін розстрілює за … «прєдатєльство». Що по-суті зро­бив сам, скліщившись з друзякою Гіт­лером.

Захисники Брестської фортеці хар­каючи кров'ю стоять на смерть, втра­тивши надію на підмогу. Цивільні зда­ються у полон. Одиниці живих опиня­ються у комуністичних Гулагах. Після смерті Сталіна їх реабілітовують – по­смертно. Нацисти вперше віддають честь ворожим солдатам.

Маючи відповідну техніку фашисти чешуть совітів у хвіст і в гриву, граючи на губних гармошках, регочучи з тех­нічної відсталості ще вчора «магучєй» красной арміі. Тому вже у вересні 41-го без жодного пострілу окуповують Київ, з якого за чотири дні до того чку­рнула армія «пабєдітєльніца» на чолі з камандірами і їхніми сім'ями. Прик­ривши свої зади залізобетонними до­тами під Київом, які стояли до кінця, і у яких їхні захисники залишаючись без набоїв не здались, спалені німецькими вогнеметниками. Центр столиці Укра­їни напакували радіомінами, які зго­дом підірвали, попутньо не залишив­ши каменя на камені з Михайлівського собору. Окупанти були ошелешені від такої «поваги» комуністів до україн­ських святинь. Як тим, що підірвавши міст через Дніпро, хоча нацистами ще і не пахло, більшовики зі страху знищи­ли на ньому ледь не цілу дивізію свого відступаючого війська. Чи могли таке зробити французи з Парижем, англійці з Лондоном чи німці з Берліном?

Підірвано Дніпровську ГЕС. Під во­дою Славутича гинуть дві армії черво­них і біля ста тисяч біженців. Німці зай­няли Запоріжжя тільки через два міся­ці! Любімчік Сталіна генерал Власов здає німцям дві армії, перейшовши на бік ворога.

Перед цим, спішно покидаючи Га­личину, комісари та енкаведисти зали­шили по собі гори закривавлених тру­пів ні в чому не повинних українців і українок. Бо всі вони були «буржуаз­ними націоналістами». Правда, так пи­лувались, що не встигли заховати свої злочини, від яких стигла кров у жилах не тільки рідних закатованих, але й у фашистів! Вагітним жінкам розпорю­вали животи, топчучи плоди чобітьми. Те саме робили з чоловіками, тільки ну­трощі набивали різним залізяччям. Лю­дей замуровували у тюремних каме­рах, закидаючи гранатами. Людською кров'ю можна було бродити. Окупанти зняли тоті «братскіє» вчинки на кіно­плівку, завдяки чому можемо бачити ті звірства нині. Згодом нацисти «наздог­нали» своїх колишніх союзників.

Восени гітлерівці вже стояли під Москвою.

1942 рік. Повним ходом втілюється в життя чергове «ноу-хау» отца наро­дов, наказ № 227 – «Ні шагу назад!» - не покидати підбиті літаки і танки, іна­кше розстріл. Люди горіли заживо у ма­шинах. Пілотам не видавали останній порятунок – парашут. За атакуючими батальйонами позаду на танках чекіст­ські заградотряди, косячі з автоматів тих, хто надумав відступати. На фрон­тах масово формуються сумнозвісні штрафбати, де за їх спиною в окопах за кулеметами ситі енкаведисти. Попро­буй тут не стань героєм. Коли німці б'ють спереду, а свої ззаду. І творилося це все через те, що вєлікій Сталін зро­зумів – йому та його поплічникам нас­тупає гаплик зі свастикою. Військову техніку фашисти розбили, прийшла пора накриватися народом. Який від­чуваючи загрозу смерті як від одних, так від інших обирав менше зло, всту­пав до добровільних лав захисників своєї землі. Адольф був за крок до пе­ремоги. Москвичі визирали із вікон, чекаючи вермахт на своїх вулицях. Час­тина яких почала терміново спалю­вати марксистську літературу і сим­воли ленінізму-сталінізму.

Переляканий «гєнєралісімус» від­силає шєстьорку Молотова до Гітлера на переговори під Вінницю, просячи фюрера не чіпати його, коли він поки­не Москву та втече до Сибіру. Бо перед Москвою залишались одні ополченці, живими з яких залишилися одиниці. Перебуваючи в ейфорії, Гітлер не слу­хаючи генералів Гудеріана і Манште­йна, відмовляється від останнього шту­рму російської столиці ще у 1941році із-за власних амбіцій направляє основ­ні війська на Сталінград заради осо­бистих рахунків з Джугашвілі. Чим ро­бить серйозний прорахунок, бо з Си­біру та Далекого Сходу прямують свіжі війська для порятунку Москви і Сталіна. Дякуючи розвідникові Зорге, який попередив Кремль про відсут­ність небезпеки з боку Японії. За що зданий Сталіним, як «провокатор» япо­нцям і знищений.

У Іосіфа Віссаріоновіча швидко про­падає атеїстичний дух, і він негайно згадує про Господа. Направляючи ар­мійські частини на передову після слу­жби Божої. Благо не встиг донищити православних священиків до кінця.

Чудово розуміючи наслідки пере­моги нацистів над СССР, воююча Бри­танія разом з Америкою розпочинають негайні поставки по ленд-лізу техніки і продовольства. Бо у червоних зали­шалась одна гвинтівка на п'ятьох з трьома набоями, «танки» перероблені з тракторів, фанерні спортивні та нав­чально-тренувальні літаки з якось при­лаштованими на них піхотними куле­метами. За плечима солдата речовий мішок, наповнений городниною, кот­ру боєць сам нарив де попало. І як тут було без фляги спирту?

У цей час сталінська партійна вер­хівка давилась ікрою з коньячком, ков­басами, солодощами, голандськими си­рами.

Кремль і сьогодні боїться цього пи­тання, відмахуючись від нього любою брехнею і фальсифікаціями. Як від то­го, що любімую сталіцу від німецьких бомбувань захищали 2 тис. англійсь­ких та американських винищувачів «Харикейн», «Спітфайр», «Кітіхоук»,. Щоправда пілоти у них сиділи савєтс­кіє – нашвидкуруч підготовлені хлоп­чаки, яких навчили злету і посадки. Чо­му на початку війни німці легко става­ли асами, збиваючи красних соколов пачками.

Так само «прокляті» капіталісти за­пакували рабочє-крєстьянскую армію авто-бронетехнікою, одностроями, взу­ттям, американськими беконом з ту­шонкою. Дивіться уважно кінохроні­ку. Там ви ще побачите «вілліси», «сту­дебеккери» та решту. Військова про­мисловість Сибіру запрацювала на пов­ну потужність тільки у кінці 1943 року.

А ще Москва корчиться, коли їй на­гадують про Севастополь, який брута­льно й бездарно здала у тому ж 1942-му.

Самопожертві і героїзму його захис­ників не було меж. Та під прикриттям ночі бальшиє красниє камандіри, аса­бісти з енкаведистами зі своїми роди­чами тихо запхались у підводні чо­вни, ганебно покинувши кона­ю­чий Севастополь на поталу німець­ким та румунським військам. Перед цим адмірал Октябрьскій тікає літаком.

Тисячі боєздатних захисників горо­да русской слави опинилися пе­ред ли­цем ворога без води, їжі й бо­йової аму­ніції. Люди аби вижити п'ють морську воду, власну сечу, власну кров, ряту­ючись «м'ясом» сво­їх загиблих това­ришів. Важкопора­нених і вбитих по­кинули там, де їх застала смерть. Один румунський офіцер згадував, що смо­рід від розкладених трупів людей, ко­ней, ін­ших тварин стояв нестерпний. Диха­ти було нічим при сорокаградус­ній спеці.

Загарбники ховали оборонців Се­вастополя салютуючи їм. З масою по­лоне­них не знали що робити, як під Львовом, як під Київом, як під Хар­ковом. Тому змушені були рядових, се­ржантів й молодших офіцерів відпус­кати по домівках, якщо вони прожи­вали у районі бойових дій. І якщо не були комуністами або євреями.

Без абсолютної надії на успіх Кремль кидає на півострів керченсь­кий десант. Тисячі людей гинуть до лаби.

Донині кримське Чорне море три­має на своєму дні більшовицький «подарунок», схований втікачами – то­нни хімічної зброї, яка може з того сві­ту накоїти великого лиха ревучим за Росією кримчанам.

В Одесі завантажують автівки по­раненими і «хоронять» їх у морі.

Досі мовчать мов глухонімі про «нє­пабєдімаво» Жукова. А його ж під Рже­вом і Вязьмою німаки вдули так, що за­губив там дві армії та сотні тисяч поло­нених. Поклавши прови­ну за свою «ге­ніальність» на тих, кот­рі загинули сме­ртю хоробрих. Зага­лом бездарно втра­тивши півтора мі­льйона чоловік. Бій­ці - червоно­армі­йці від голоду їли сніг і землю… Це тільки один приклад «ге­ніальності» маршала пабєди.

Вєлікій то був стратег на мільйо­нах солдатських кісток, пограбува­вший ледь не весь зруйнований Бер­лін, доз­воливши ґвалтувати німець­ких жінок і дітей у 1945-му. Чого грі­ха таїти, ґвал­тували навіть бранок-в'язнів нацист­ських концтаборів! І українців цей мар­шал пабєди любив «щиро», виганя­ючи з рідних земель до Сибіру, Казахс­тану, Мордовії піс­ля війни.

1943 рік. На Сході України визво­ли­телі виловлюють сотні 15-17-ти річ­них підлітків, «озброюють» їх … цег­лою і під командою п'яних камандіров женуть у німецькі жорна. Хто рахував ці жертви, якщо списків на цю дітвору не складали…

Після пабєди більше трьохсот ти­сяч інвалідів-фронтовиків зника­ють з ве­ликих міст України. Вони стають обу­зою для савєтскай власті. Героїв-калік виловлюють ночами як собак, і від­правляють до в'язниць за тунєядс­тво та паразітірующій образ жізні. Де більшість їх гине.

Але то все великі події великої вій­ни. Згадаймо про долю простого сол­дата, справжнього визволителя Єв­ро­пи від коричневої напасті. Занадто бо­лючою і страшною є їхня ціна пе­ремо­ги, щоби зараз радісно вере­щати про дєнь пабєди. Прославля­ючи тих, хто приніс цю війну у домівки мільйонів людей колишньо­го СССР, усієї Євро­пи – Сталіна з йо­го секстами і безлич­ними посіпа­ками: Молотовим, Воро­шиловим, Бе­рією, Кагановичем, Бу­дьонним, Ка­лініном та май мізерною наволоччю. Вони заради поділу Поль­щі, а згодом й усього світу дружно тан­цювали з Адольфом Гітлером під одну дудку. П'ючи на брудершафт шампан­ське, маршируючи пліч-о-пліч на па­раді після поразки поляків у 1939-му.

Де практикувались гітлерівці у військо­вій справі? В СССР. Хто нав­чив есесівців будувати концтабори? СССР. У яких згодом мордували… громадян савєтскай родіни. Солдатів і офіцерів червоної армії у тому числі.

Не переоцінкою, а остаточним від­ходом від історії лукавої москов­щини мусимо займатися сьогодні. Люди му­сять знати правду про ту війну, бо з бре­хнею ми вже дійшли, самі бачите до чого. Адже НКВД-МГБ-КГБ продов­жують перебувати в іпостасі героїв-праведників. Зло­чинці проти людства знову підніма­ють свої голови. Тепер вже у філь­мах, які так любить нинішня влада в Україні. Іхні «ветерани» далі брязка­ють закривавленими орденами і ме­далями, отримуючи пенсії далекі від порівняння з простими ветерана­ми. Чому сприяє діюча влада, бо як од­ні так інші по вуха у людській крові. Чом не братья?...

Жодна з воюючих країн не знуща­лась так ницо над своїми воїнами, як страна савєтав. Ніде після німецьких ко­нцтаборів військовополонених не на­правляли знову у свої концентраки. Тільки в СССР! – рахуючи їх прєда­тєлями.

У жодній країні ветерани війни не нидіють так, як у нас. Держави, що справді шанують своїх захисників зро­били все, аби вони жили достой­но. Від Німеччини, де пенсія вояка Вермахту від 1 до 2,5 тис. євро на місяць, до США у ветеранів немає жодних проб­лем на склоні літ. Вони окрім солідної грошової допомоги, забезпечені без­коштовним лікуван­ням та відпочин­ком. Цілі лікувально-відпочивальні ко­мплекси виділені їм на кращих курор­тах біля морів і океанів. Ветерани там знаходяться під постійною опікою вдома.

А що ж наші сироти? Нашим кра­ще не знати про інших, бо доведеться гір­ко зітхати. Сльози виплакані дав­но. Я не про пришелепкуватих, кот­рим хоч сіль на голові товчи, їм всьо харашо.

За різними оцінками від 8 до 10 мі­льйонів українців загинули під час Другої світової війни на боці Крем­ля. І піднімається ж у жидка - кагебі­ста Пу­тіна його радной язик на ко­щунські зая­ви! Це така московська благодарность українцям за поряту­нок матушкі - Ра­сєі?! Нинішні кому­но-комсомольці при владі в Україні мовчки проковт­нули путінський маразм, не відстояв­ши своїх ветера­нів. Не заставивши мо­сковського не­домірка вибачитись пе­ред українсь­ким народом за таке блюз­нірство.

Згадують їх 9 травня. Бравурними маршами, парадами, пєснямі, всіля­ким ганчір'яно-бляшаним непотре­бом припаркованим з Москви. А ще сто гра­мами і стодвадцятьма грив­нями, мис­кою каші по талонах, далі – на курву маму! Ілі ещьо подальшє. Самі ж орга­нізатори пити, гуляти на славу. Як таке назвати?...

Сьогоднішня червона братія: КПУ, СПУ, ПСПУ, різні камсамоли, саюзи, рускіє дома, міри, інша анти­українсь­ка нечисть теж не чухається за вухом, аби суттєво допомогти про­стим вете­ранам. Що не заробили вла­сною кро­в'ю за ваші сумасбродниє ідеї??? Не за­с­лужили у вас жити по-людськи? Не пускайте фарисейські шмарки за ни­ми, не гавкайте з усіх кутів на ветера­нів упівців, а поді­літься своїми грішми з тими, хто йшов під нищівний вогонь «за роді­ну, за Сталіна». Бо один німе­цький кулеметник косив сотні моло­дих хло­пців, що гинули за ваші про­дажні чор­ні душі. На ненависній вам Гали­чині місцеві влади зуміли знайти хоч якісь кошти ветеранам УПА, які теж зали­шаються безправними у цієї влади.

Але про що я, і до кого? Їм же пла­тять іудини срібняки масковскіє та­ва­ріщі не для ветеранів, а щоби якомо­га більше паскудили Україні і україн­цям.

Шкода, що не наважуються старі во­яки кинути кремлівським юдам та їх­нім українським холуям під ноги всі то­ті дешеві бляшки, ганчірки і флагі. Плюнувши у вічі наостаток.

Для інформації. У царській Росії георгіївська стрічка прирівнювалась до Георгіївського хреста. Носій її був у великій пошані як у самого батюш­ки-царя, так і серед народу. Просто так тоді цю відзнаку не мав права носити ніхто. Москва знівелювала і це. Бо ни­ні всі­ляка потолоч вішає собі на груди те, за що хтось вмирав чи проливав кров.

Ось і наша владна жидва, котру ук­раїнські ветерани врятували від оста­точного вирішення єврейського пи­тання Гітлером, теж начепила. Кра­ще б мізер совісті причепили до сво­їх міз­ків. Ще й красуються з цими стрі­чками по всіх політ шоу, бісячись від жиру на ветеранських горбах. Це за оцих і за таке вони віддавали життя?!

Комуністи також туди ж. Дума­ють, що забуто, як вони повелися з воло­дарями георгіївських нагород під час громадянської війни та після неї. Не розстріляними залишились одинаки. Ну повна відсутність честі і совісті! Як і поваги до ветеранів.

Хамові Путіну, цій владі, істерич­ним любітєлям ветеранів нагадуємо, що в армії, яка здобула Берлін, украї­н­ці становили другу за чисельністю на­ціональну групу після росіян. Ми зап­латили одну з найвищих цін у Європі за перемогу над нацизмом.

Ми ж і пишаємось Вами, ветерани Другої світової. Тими, хто пройшов­ши воєнні жахіття, перемігши саму смерть не втратили основного – людя­ності і жа­ги до життя. Незважаючи в яких окопах воювали з ненависними ворогами України.

Наша вічна пам'ять полеглим, поме­рлим від ран, живучим сьогодні, тим, хто у ротах, батальйонах, пол­ках, диві­зіях, арміях, у бункерах, ро­ях, сотнях, куренях клали свою юність у сиру зем­лю задля омріяного щасливого май­бутнього своєї Вітчи­зни. Яке так і не настало…

Петро Дідух