Рейдерські захоплення чужих храмів, відверта політична агітація та залякування під час проповідей, відмова приступати до обряду хрещення, якщо хтось із хрещених батьків «ногою ступав» до «розкольників» чи «уніатів», перемішування грішного з праведним, коли на хресні ходи жіночкам тицяються портрети Сталіна, Лєніна та інших «великих шанувальників» віри, нищення питомо української церковної архітектури, коли «з Божою поміччю» замість дерев'яних храмів постають муровані, з характерними суздальськими «цибульками»…
УПЦ Московського патріархату з нетерпінням очікувала приходу «Партії Регіонів» та її лідера до влади. Не тому, що всі регіонали такі релігійні й богобоязливі. Навпаки, вони такі самі прямолінійні і нетерпимі до іншої позиції, як бородаті «батюшки».
Тепер же від влади на УПЦ МП почали падати «манни небесні»: земельні ділянки, дозвіл на будівництво храму на місці археологічних розкопок Десятинної церкви в історичній частині Київа, 11 млн. грн. від Київради на зведення найбільшої в Європі церкви для УПЦ МП; ордени, почесні звання – то вже дрібниці.
Для України не є новиною єднання (в екстазі взаємної вигоди) партії влади з церквою, керованою в ручному режимі з московської резиденції патріарха Кіріла. Утім, Україна – не Росія: ортодоксальний підхід до релігії, панування однієї конфесії над іншими не можуть прижитися в нашій країні, що доводить історія.
Тож, попри панування церкви Володимирового хрещення, українські землі стали «місцем зустрічі» різних конфесій і релігійних течій. Їхнє мирне співіснування завжди давало шанс на успішний розвиток кожної зокрема, а втручання влади на чиюсь користь або намагання когось упослідити призводили до руйнування толерантності у суспільстві або й активної відсічі. Бо право на віру є священним, дане нам Господом, хто б до якої конфесії не відносився.
«Український тиждень»,
Тарас Антошевський
|