Про «безмежну» любов до нас мос­ковського «брата» для тих, кому досі засліпило розум і очі.

1686 р. – ліквідація Української православної церкви, введення мос­ковського «православ'я».

1687 р – «Коломацкие статьи», вимоги до геть­мана України сприяти змі­шаним шлюбам між українцями і москови­тами (росіян тоді не було, називалися просто – московіти). 

1689 р. – забо­рона Києво-Печерській Лаврі друку­вати книги без дозволу Москви.

1690 р. – «Анафема» Московського собору на безліч українських книжок (Моги­ли, Ставровецького, Галятов­ського, Барановича, Радивилів­ського, Славе­нецького) та інших, на­писаних укра­їнською мовою. 1708 р. – знищення Петром І гетьман­ської столиці Бату­рин, де по звіря­чому вирізали всіх ме­шканців, включаючи немовлят, жінок і стар­ців.

1709, 1720, 1721, 1729, 1755, 1766, 1769, 1775, 1786 р.р. – укази царів і синоду про заборону книго­видавцитва українською. 1764 р. – інструкція Катерини ІІ кня­зеві Вязем­ському про посилення русифікації Смоленщини, Балтії, Фінляндії і Укра­їни.

1764 р. – указ про ліквідацію гетьманського прав­ління.

1769 р. – указ про вилучення у населення укра­їнської літерату­ри.

1775 р. – знищення Запорозької Січі.

1783 р. – введення кріпосного права в Україні.

1784 р. – руси­фікація початкової освіти.

1786 р. – заборона служби у церквах укра­їн­ською мовою.

1817 р. – закриття Києво-Могилянської академії.

1831 р. – знищення Магдебурзького пра­ва.

1863 р. – Валуєвський циркуляр про повну заборону української мо­ви.

1881 р. – заборона на проповіді укра­їнською у всіх церквах.

1888 р. – указ Олександра ІІІ про заборону на хре­щення українськими імена­ми, і забо­рона використання рідної мови у всіх закладах.

1905-1907 р.р. – репресії діячів української куль­тури.

1910 р. – циркуляр Столипіна про заборону громадських «інородчєскіх» україн­ських това­риств.

1918 р. – початок оку­пації Ук­раїни більшовиками.

1921-1923 р.р. – голод в Україні, викли­каний полі­тикою воєнного комунізму.

1929 – 1930 р.р. – колективізація, пов­не закріпачення селян.

1930 р. – нова заборона української церкви.

1920 – 1930 р.р. - фізичне знищення україн­ської інтелігенції (розстріля­не відрод­ження).

1932- 1933 р.р. - геноцид українського народу через штучний Голодомор.

1933 – 1940 р.р. – насиль­ницька русифікація, повторення всіх царських указів.

1944 – 1950 р.р. – знищення право­славних і греко-католицьких свя­щенників, котрі від­мовились від московського патріар­хату у Закар­патті (розстрілювали у тю­ремних камерах).

1961 р. – програма ЦК КПСС про злиття всіх націй і на­родностей у єдиний радянський на­род.

1965 р. – репресії проти діячів української культу­ри.

1978 р. – ди­ректива про поси­лення русифікації (доплата освітянам за російську мову). Подібні до­кументи вихо­дили до 1990 року що­річно.

1994 р. – пог­роза танкової атаки на Украї­ну.

2003 р. – о. Тузла.

2011 р. - зну­щання над єдиною ук­раїнською біб­ліотекою у Росії.

2011 р. – заява Пу­тіна, що Росія могла би обійтись без українців у Другій світо­вій війні і т.п. і т.д.

P.S. Якраз звідси роль Київа, як міс­тичного серця слов'ян­ських держав викликає у Москви приступи буйної шизофренії та засилання до нашої столиці своїх агентів-українофобів. Розуміння Кремлем неможливості заборони­ти історичний факт засну­вання Москви (Мосхи – тюркською, вели­ке болото) князем Юрієм Долго­ру­ким, породжувало і породжує пер­манентну нервозність кремлівсь­ких чиновників. Лишень заходить мова про Україну, у них починають нерво­во сіпатися обличчя.

Москва зобов'язана Київу самим фактом свого існування, і подітися від цього нікуди. Тому й нищать нас де і як тільки можуть. Інакше стає ясно, які вони «вєлікіє».