Тарас Шевченко

Хто страшніший, дурний раб чи ворог? І правий виявився Коб­зар, коли писав свої віщі істини. Не хотів він, аби ми були такими. Та вгадав Пророк майбутніх своїх нащадків. Слабкі вони до сокири, хоча б моральної. Сучать за поса­ди, ще інші від повного невігласт­ва і тваринної неповаги до землі своєї, до самих себе. Шкодять де можуть Україні, нагадуючи мер­зенних шакалів, котрі впились ік­лами у материнське тіло, намага­ючись урвати для себе, найдорож­чого, хто маленький, а хто май грубший шмат народного добра. Щоби лишень пропхатися до дер­жавного корита, аби й у костюмі з галстуком ходити, підкреслюючи своє «велике» бездарне цабе. Про­стіші купуються простіше: за про­дуктовий набір, за пару сотень гри­вень, за мобілку чи ще якусь дріб­ницю. А де ж душі, де те святе і благородне, чим відрізняється лю­дина від скотини? 
Антиморальне суспільство по­роджує антинародну владу. Це – факт.

Нещодавно нам повідомили про те, що жити стало краще і ве­селіше. Так висловився прем'єр Азаров словами «батька народів» Сталіна. Щоправда у 30-х роках минулого століття «веселощі» більшовиків перетворились у ни­щівні голодомори та масові роз­стріли для українців. А ще нас за­кликають до чергового затягува­ння пасків. Тільки не кажуть де, можливо на власних шиях? 

Народна мудрість гласить – вовк міняє шкуру, але не натуру. Звідки маємо повернення до сов­депівського минулого з надто тривожними елементами енкаве­дистського штибу. 

А як же інакше? Якщо останні вибори до місцевих рад чітко по­казали чого хоче народ – старої ко­мсомольсько-комуністичної парт­номенклатури, котра продовжує його ж ґвалтувати. Бо інакше не вміє, і з якою давно покінчили ма­йже всі національно свідомі пост­соціалістичні країни. 
То ж по навибирали ви люди за гроші й подарунки тих, хто печер­но ненавидить все українське, об­ліпивши ними владу від села до Києва.

Читачу, назви собі одну столи­цю світу, де ігнорують державну мову? Або один парламент? Або один уряд? І де патріотів рідної мо­ви не приймають на роботу?!!! 

Коли втямимо, що з комуно-московським минулим потрібно покінчити раз і назавжди, поклав­ши червоне світло перед колишні­ми червоними. Провівши люстра­цію у суспільстві, як це зробили не­щодавно угорці, які врешті-решт зрозуміли суть зла для себе, забо­ронивши навіть комуністич­ну агітацію під загрозою ув'язне­ння. Про що вперто мовчать наші ЗМІ. Ми ж ніяк не хочемо поз­бутися си­стеми кадебістських сек­сот і сту­качів. Тому маємо владу держав­них шльондр, позбавлених будь-якої моралі замість мудрої і силь­ної української влади.
Дожилися! В Україні закрива­ють українські школи, «шмана­ють» пишучу інтелігенцію. З ха­барни­ками боряться, аж верби гну­ться – ставки ростуть, мов на дріжджах. Вчительство бізнесує, наші меди­ки перевершують есесівських, право­охоронці тов­чуть патріотів і дітей по відділках, армія успішно гниє, пої­даючи кон­серви, яким ви­йшов тер­мін вживання. Талановиті й робо­тящі втікають з країни. Українське село, колишня годувальниця Євро­пи, щезає з географічних карт.

Кремлеві здаються національні інтереси України, катам україн­ського народу кладуть пам'ятни­ки. Найсвіжіше «досягнення» цієї вла­ди - податковий кодекс, приз­вело до шокового стану підприєм­ців. А по­переду ще ряд таких ре­форм, проти чого бунтує сам До­нецьк, поперед­жуючи владу україн­ським Єгиптом. 

А президент закликає нас стати докупи заради майбутнього Укра­їни. Замість того, щоби заставити обер-злодіїв віддати накрадене за 20 років у народу. Можливе це й об'єд­нало б, бо у людей з'явилися би гро­ші у кишенях, а у держави в бюд­жеті. А ще заставляє чиновни­ків вив­чати іноземні мови, хоча ті держав­ною не володіють. А так, ці­ни на все цапки скачуть догори, чим вирішу­ються бюджетні проб­леми на хребтах збіднілого наро­ду. Висмок­тують у людей остан­нє, самі жиру­ють на повну, вис­тавляючись у різ­них «козирних картах, світських, ро­зкішних життях», де якесь воно ку­пує собі на один раут торбинку за 50 тис. доларів, при наших зарплатах. Вішаючи на своїх котиків і песиків діаманти. Я не про естрад­них зірок.
Далі навертають нас до наск­різь брехливої промосковської історії й істерії.

Гине музейна справа. Безцінні українські реліквії осідають у та­ких, як Діма Табачнік та іже з ним. Спорт в Україні хиріє, а нам заби­вають баки пивом та бездарним футболом. У столиці України зні­мають російські кіна, бо свого не­ма, котре б мало виховувати гро­маду. Далебі! Закарпатської пісні не почуєш по радіо!
Теленовини – суцільна біда. Люди кажуть, цирк якийсь довко­ла. Страшний це цирк. Швидше відьомський шабаш на чолі з мос­ковським попом-генералом Кірі­лом, котрий вчить нас жити у той час, коли наші земляки мовчки об­робляють його «родіну» не Бог-зна за які гроші, а то й за простибі. І хто скаже, яке відношення має Мо­сква до Хрещення Київської Русі?

Отже, молотять непутяще косо-криво, аби живо добити Україну і її народ, зробивши з нас великий цвинтар, а на місці українських святинь у Києві набудувати своїх церков з готелями й басейнами. Чи то для прославляння Господа нашого? А як же інакше, якщо ук­раїнськими ЗМІ «керують» особи навіть не слов'янської зовнішнос­ті, котрі і російською ледве теле­нькають. 

То як же у них, дорогі мої, Ба­ндера може бути героєм??? Нена­видять до крику душі нас табачни­ки, калєснікови, азарови, корніло­ви, погребінські, калєсніченкі, бо­лдарєви та інші «держа­вотворці». Опускають нас з вами нижче са­мого плінтуса, а ми ніяк не може­мо відірвати свій мозок від того таки плінтуса. І на черго­вих вибо­рах дружно голосуємо за черво­них покійників, підписуючи вже своїм онуком смертельний ви­рок. Самі вони у могилу не підуть – по­тягнуть нас.

Одні й ті самі фізії так шкодять десятки років, але постійно зна­ходяться при владі, міняючи парт­білети, замість того аби давним-давно бути викинутими з держав­ної «обойми». А якщо й далі так піде, то не жалійтеся люди, що чим далі, тим гірше. Терпіть, тер­піть. Бо як сказав Іван Франко: - Ті, що терплять, варт того, щоб страждали!

Та цих прокрем­лівських жар­тівників хтось му­сить приборка­ти, припинивши антиукраїнський шабаш, який спустошує душі, ни­щить духовну українську скарб­ницю, грабуючи без упину країну. Заставляючи нас жити, щоби їсти, замість того, щоби їсти, аби жити. Перетворю­ючи нас на подобу сви­ней перед тим, як зарізати.
Україна – багатюща земля. Це відомо кожному. Про що знають й за нашими кордонами, чому ок­ремі «дружні» народи й мають до нас територіальні претензії. Бо з наших послів у цих країнах такі захисники України, як з гівна куля.

Можемо мати все: починаючи від газу і нафти, закінчуючи зер­ном і кар­топлею. (Прем'єр же пла­че за ки­тайською гречкою). Про таланти наші і говорити марно. Одна біда у нас спільна – все це знаходиться в руках купки прой­дисвітів, дале­ких від інтересів українського народу і української національності.
Сумно, але ми самі висадили їх со­бі на шию й скрегочучи зубами не­семо.

Сьогодні залишається єдине, що зможе врятувати Україну – україн­ський націоналізм, себто, безмежна любов до свого і щира повага до чужого. Без ідеї якого ніякого кра­щого життя не буде! Адже нам обі­цяють всілякі україни: «красиві» «футбольні» «сильні», «якісні». Чо­мусь ніхто , окрім націоналістів не говорить про українську Україну. Чому й маємо державу фарисеїв, злодіїв, зрадників, перевертнів, наркоманів і т.п.
Хай згине все, котре не вміє жить! – писав поет Борис Грінченко ще у 19-му столітті. То ж хай зги­нуть во­роги, як роса на сонці, інак­ше – колапс. Бо вже й державний Гімн збирають­ся міняти. Доходять, од­ним словом.
А позаяк законним шляхом по­кінчити з усім цим є вибори, то необ­хідно вже думати, як далі жити і що робити. У 2012 році обиратимемо парламент, і щоби наша байдужість та продажність не привела до краху нас самих.
Наразі ВО «Свобода» Олега Тяг­нибока – єдина націоналістична па­ртійна структура, котра не боїться ставати на захист українства перед україножерами. Одна реальна полі­тична сила, здатна докласти макси­мум зусиль для припинення про­московського шабашу у державі. І не лише промосковського.

Останні соціологічні опитування показують ріст «Свободи» по всій Україні, що говорить про зростання сві­домості й у громади сходу.

Ще будучи нардепом О. Тягни­бок надав до ВР України проект за­кону про люстрацію. Але хіба вони прого­лосують самі проти себе? Зак­рили очі на цю надважливу справу і Ющенко з Тимошенко, адже вони з того самого комсомольсько-кому­ністичного ми­нулого. Мотивуючи це тим, що люс­трація (виведення на чисту воду сек­сот КГБ і МВД) при­веде до непоро­зуміння у суспільс­тві. У німців, поля­ків, чехів, балтій­ців ця процедура про­йшла успішно, без будь-якого ґвалту. Проте люди дізнались хто є хто.

Українські націоналісти продов­жують отримувати стусани й аре­шти від цієї влади за Україну. Що стве­рджує нещодавній арешт голови За­карпатського ВО «Свобода» Олега Ку­цина з друзями. Скільки говорилось і писалося про «монумент» «тисячолі­ття» мадярської імперії, збудованому (без відповідних документів!) на місці розстрілу поляками переданих їм мадярами Карпатських січовиків у 1939-му? Влада ні пари з уст. Як «по­маранчева», так і «регіональна». Тому і привернуто увагу громадськості до цієї проблеми, далекої від християн­ської моралі з боку «творців» антиукраїнського «шедевру» на укра­їнській землі, на кістках українців. Слава Богу, свободівців звільнили з-під арешту. Але... слідство триває??? Бо пошкоджено «великий архітек­турний витвір». Нема поваги до своїх громадян у цієї влади. 

Українські патріоти розглядають дану споруду на Верецькому перева­лі, як груду каміння втелющену на на­шу пам’ять. Хіба хлопці із «Свободи» зачіпали якусь справжню культурну цінність угорського народу?!
До-речі, націоналістами не народ­жу­ються. Ними стають, дивлячись на оце суче життя, в якому ми бабрає­мося вже цілу незалежність. Бо ніяк не станемо воєдино за самих себе і за свою вітцівщину.
Отже, доки є час, добре дивіться люди, хто здатен покласти край цьо­му бездарному владарюванню. Пи­льно стежте не за пакетом гречки чи макаронів, а за справді перспекти­вними людьми межи со­бою. Особ­ливо молоддю, котра дасть вам змо­гу заробити міх зерно вдома. Та й чи не пора жбурнути цим ідолам їхні «подарунки» межи очі, адже вони куплені за ваші ж гроші.

І не забувайте ще однієї правди – під час біди першими горять крайні хати. 
І насамкінець. То де тоте краще вже сьогодні, за яке ви так рвали душу і серце, галасуючи за «Регіони»?...

Петро Дідух