Тішить, що не всі наші земляки журяться лише доларами, «бєлимі розамі», пивом і горілкою «Хортиця». Є серед нас люди, котрим не байдужа історія і доля краю, минувши­ни рідної Вітчизни.

Ось і Томишинці із Тячева, пані Юлія із сином Олександром відвідали святе місце для кожного українця – Національний заповідник «Хортиця», місце невмирущої слави вільного козацького духу та української зброї.
Якась дивна, споконвічна Божа і природна благодать огортає тебе – каже Юлія Ярославівна, - коли ступаєш на цю цілющу землю. Різноголосий спів пташок, барвиста зелень, заспокійли­вий шум дерев дають високу енергію духовного спокою, що оточують мозок і тіло, віддаляючи земні проблеми у найглухіші закутки свідомості. Почи­наєш всім єством розуміти значимість того, за що клали свої буйні голови наші предки, віддаючи життя за цю землю.

Недаремно кажуть, що краще один раз побачити, ніж сто почути. Передати свої відчуття словами неможливо. 
Хочеться ще і ще бувати там, де творилась важка, кривава, але славна історія нашої країни. Дивлячись у музеї на козацькі шаблі, чуєш їхній булатний дзвін у двобої з ворогом. Не на життя, на смерть йшли козацькі полки за долю України, над якими линув передзвін із православних храмів. І благословляли чубаті голови священики на ратний подвиг Хрестом Господнім своїх захисників. І молилися царі, султани та королі, аби уберегти свої грішні голови від справедливої кари козацької.

Хлібом-сіллю зустрічала Бать­ківщина своїх захисників після важких походів, схиляючи голову перед геро­ями.
Щиро радять Юлія Ярославівна з Олександром своїм краянам полишити на мить життєйські проблеми й відвідати, бажано з діточками Хорти­цю. Томишинці впевнені – жалкувати не прийдеться, бо можливо хтось відкриє для себе щось дивне, донині незвідане. Набагато суттєвіше ніж єгипетські пляжі і піраміди.