«Серед сірої таборової юрби ви­ділялися дві категорії, помітно іна­кші від безбарвних облич, безбарв­них рухів, сірих бушлатів. 

Одні – це карні злочинці, що прав­дами і неправдами попались у «на­ші» концтабори. Згорблені в усяку погоду, руки – в рукавах бушлатів, погляд з-під лоба. Хижими, наваль­ними, нечутними тінями вони ме­тушилися в таборових сутінках…

Другі – колишні вояки й стар­шини УПА, ОУНівські і безпартійні українські патріоти. Вони також відрізнялись від усіх. Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, вибритий, в чистій сорочці і вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештан­ськй одежі, можна було майже без помилки вгадати його національ­ність, партійність і знамено, під яким він воював…

Це були люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, багатьох із них не менше, а часто більше від інших мучили голодом і холодом, і стільки товаришів потратили вони на тяжких, кривавих шляхах від Кар­пат і Ковеля до Караганди і Мор­довії…

Можна схвалювати або засуд­жувати діла і долю «Галичини» і «Нахтігалю», але їх останні живі вояки були гідні наслідування у вит­римці, в умінні витримувати стра­ждання, умінні не спуститися до рівня смердючого обірванця. І я наслідував їх чим міг…»

Анатолій Радигін

«Постає питання: як народи ще тримаються? Яка сила змушує їх так чіплятися за гаснуче життя?...

Я збагнув це, дивлячись на укра­їнців з 25-літніми (страшно поду­мати!) вироками, які після цього безугавного пекла залишалися аку­ратними, підтягнутими, чесними людьми, які ані на крок не відсту­пали від своєї ідеї».

Юрій Ар'є Вудка

«Ох, і було їх там! Казали, що по­ловина всіх політичних в'язнів по всій Сибірі були бандерівці…

У совєтських тюрмах і концла­герах бандерівці мали дуже добру славу. Тверді, з'єднані, бойові. Там дуже багато кримінального елеме­нту, «блатні», що тероризують ін­ших в'язнів. Вони пробували взяти під ноги й бандерівців, але дістали болючого прочухана. Боротьба бу­ла кривава, але «блатні» навчилися скоро, що «єслі ето бандєровєц, нє трогай єво!»…

Ідель Коган

«У в'язниці її (Катерину Зариць­ку) примушували працювати в пра­льні й вивозили на роботу дещо ра­ніше, ніж нашу столярську бри­гаду. І ось, коли підштовхувані сто­ро­жею, ми виходили на асфальтове по­двір'я перед третім в'язничним кор­пусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стоя­ла вона – напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі – українці і литовці, жиди і росіяни, молдовани і вірмени – віддавали їй почесть. Одні знімали шапки, інші салютували по - вояць­ки… І всі мовчки. Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали…

Три роки виходив на працю з тих дверей і протягом трьох років, кож­ного ранку, у весняному сяйві і в мря­ч­них зимових сумерках, у вузькому вік­ні, як образ Незламної, стояла жі­нка, зустрічаючи і проводжаючи нас.»

Анатолій Радигін

«Влада СССР та КГБ не раз на­магалися зламати твердість Воло­димира Горбового. Я пам'ятаю роки, які провів поряд з ним у холоді та голоді на тюремних нарах спе­ціа­льних суворих в'язниць «Озер­лага» та «Дубровлага». Але вороги пробували зламати дух цього борця також ін­шими методами: його ба­гато разів возили з концтабору в Ук­раїну, де показували «щасливе життя»…

Йому у цих поїздках обіцяли всі бла­га спокійного життя, професорсь­ку посаду у Києві та повне забезпе­чення: тільки підпишись під закли­ком до українського народу з осуд­женням ідей націоналізму, засуди бо­ротьбу за вільну Україну! Але Гор­бовий незмінно вибирав повернення до концтабору, а не зраду…»

Авраам Шифрін

«Колись у нашій зоні сидів україн­ський діяч на прізвище Сорока… Він мав «бандерівський стандарт» - 25 років… Авторитет Сороки поміж земляками був романтично - благо­війний: «Кращого за нього на зонах ніколи не було», - розповідали через багато років після його смерті.»

Михайло Хейфец

«Бандерівці», Святослав Липовецький