9 травня 1985 року. Українське се­ло на Полтавщині. Старий чоловік порпається в городі. Поруч прохо­дить сусідка Марійка: 

— Іване Сергійовичу! Сьогодні та­ке велике свято, голова сільради скликав усіх ветеранів до клубу по­дарунки вручати, а ви чого тут? Вою­вали ж бо. 

— Та воював, — відповів чоловік. Але колись мав необережність ска­зати голові, що у німецькому полоні побував. Ось відтоді він мене і не час­тує. Хоча двічі втікав від німців, і би­тий був – ледве оклигав. Били мене не фашисти. Ті не мастили своїх чо­біт об полонених, а наші хлопці, полі­цаї. Потім били енкаведисти, доки правди не дізнались та не відпра­вили на передову. Та й біда мені до тих подарунків.

— Та ви і медалі маєте, сусіде.

— Маю донечко. Але сумно стає ме­ні, коли дивлюся на них. Бо скільки людей пропало ні за цапову душу! Тому й не ношу ніколи.

Дівчина стенула плечима і побігла до гурту одноліток, котрі пилувались до клубу. Здалека було чути звуки сі­льського духового оркестра. А Іван Сергійович обпершись на лопату схи­лив свою сиву голову – з очей капали зрадливі сльози жалю за втраченою молодістю й за тим, що сільський голова жодного дня не був на фронті (розводив племінну худобу в тилу), а тепер вирішує долю ветеранів.

Закінчивши городню роботу чоловік сів на призьбу своєї хати і заспівав собі тихенько. Вечоріло, жінка покликала Івана Сергійовича на вечерю. А селом захмеліла молодь горланила «Дєнь Пабєди». Ветерана не згадав ніхто.

Записав Петро Дідух