1947 рік. Двійко молоденьких дів­чат з Київщини після скорочених пе­дагогічних курсів опиняються в од­ному із сіл Львівщини, аби у місце­вій школі сіяти розумне, вічне і доб­ре се­ред школярів з подачі «батька на­ро­дів» Сталіна.

Щойно дівчат розселили по хати­нах сільських газд, як їх попередили, щоби не лякалися, коли вночі до них прийдуть гості.

Наступила ніч. Надворі – собаку не випустиш. Періщить дощ із снігом, болото по вуха.

Поліна зіщулившись на ліжку під гу­цульським покривалом читає кни­жку при лампі у виділеній їй мале­нькій кім­натчині. Раптом зовні почу­лися іржа­ння коней і тупіт копит. Від­чинилися двері у сіни, загупали чоботи.

Страшно стало дівчині, адже знала куди відправляють працювати, бо чу­ла від викладачів про страшних «бан­дьор».

У двері постукали. Поліна не від­чу­ваючи ватяних ніг і рук відкрила дверну защіпку, з острахом шусьнув­ши назад до ліжка, боячись навіть ди­хати. На порозі з'явився газда, а за ним до хатчини увійшло троє у війсь­кових одностроях при зброї.

Побачивши перелякану Поліну, во­яки розсміялися, а один з них виба­чившись, підійшов до юної вчитель­ки, попросивши вийняти руку з-під покривала. Діватись нікуди, тремтли­ва тендітна дівоча рука мимоволі поз­бувалася свого непевного захисту. Во­як став на коліно, і ніжно поцілував Полінину правицю, мовивши при цьо­му: — Дорога пані, ми бійці УПА і просимо Вас про одне: навчайте дітей географії, української мови, матема­тики, історії, фізкультури, тільки не засмічуйте нашим дітям голови мос­ковською брехнею. Тоді й боятися Вам нічого. Виховуйте на здоров'я на­шу дітвору на втіху батькам. Поба­жавши доброї ночі, клацнули підбо­рами і щезли у нічній мряці.

Вранці, прийшовши до школи роз­повіла подрузі про нічний візит, за­пропонувавши тій дослухатися до хлопців з лісу.

Але де там! Фанатична комсомолка чути про це не хотіла, чітко викону­ючи вказівки комуністичного нача­льства, заставляючи учнів зубрити сталінські постулати. Одного ранку її побачили на яблуні.

А Поліна Артемівна познайоми­лася з хлопцем із Закарпаття, спокій­но покинувши Львівщину виїхала зві­дти на нове місце проживання. І роз­повіла мені цю історію аж у 1992 році.

На все життя жінка запам'ятала дві речі. Перше – поцілунок упівця зі зве­ртанням до неї, простої біднячки «па­ні». І друге – чистота та блиск чобіт українських повстанців, незважаючи на негоду, яка коїлася надворі. Ні до, ні після цієї історії руку вчительці більше ніхто не цілував. Хоча віддала педагогічній ниві все своє життя при комуністах.

Записав Петро Дідух