Пропонуємо читачам «СЧ» від­вер­ту розмову з Л.І. Дудаш, голо­вою Закарпатської спілки «Діабе­тик», головою одноіменної Тячів­ської районної організації, члена бюро української діабетичної фе­дерації на прохання громадян ра­йону, хворих на цукровий діабет.

— Любове Іванівно, що спону­ка­ло Тебе, як відомо не тільки у ме­жах Тячівщини, звернутися до ЗМІ?

— Насамперед, відсутність та перебої з постачанням декотрих ви­дів інсуліну і таблетованих препа­ратів для хворих діабетом людей. 3-го березня поточного року я зму­шена була організувати збори меш­кан­ців району, страждаючих від цу­к­рового діабету. Бо жартувати з ці­єю хворобою, значить, у швидкому часі позбутися життя. Тому власно­руч віднесла відповідний лист-запрошення до райдержадміні­ст­рації та райради, запросивши ке­рі­вництво краю, районних депута­тів на це зібрання, яке проходило у ко­лишньому будинку піонерів.

До то­го, особисто вручила подібний лист начальнику районного управ­ління охорони здоров'я Є. В. Кри­жевському, котрий твердо пообіцяв прийти, щоби вислухати наші бо­лючі проблеми. Але, окрім район­ного ендокринолога Наталії Мол­нар і завідуючого райполіклінікою Ігоря Тиводара більше ніхто з кері­вного панства не з'явився.

— То виходить, що ваші проб­леми не хвилюють місцеве керів­­ництво і залишаються вашими вла­сними?

— Так. Нас чомусь списано, бо ви­дно не вважають за людей. Адже на­віщо марнувати час і кошти на при­речених? А ми хочемо повно­ці­нно жити, як інші здорові гро­ма­дяни. Як сказав один з учасників зборів пан Лева з Тереблі святу пра­вду про те, що сьогодні ми на грані ризику, а за­втра можуть бути вони, або хтось із їхніх родин. І невже нас збираються відправити в «акаци», тобто на цви­нтар такою цинічною неповагою до терплячих біду?

Справа у тому, що в грудні місяці минулого року я також проводила щорічний плановий «День діабе­ту», куди запрошуваний Євген Кри­жевський — не з'явився. Бо і тоді він не виявив особливого ба­жання принести свою персону до людей. Хоча всі його посадові по­передни­ки відвідували наші зібра­ння, реа­льно сприйнявши наші про­блеми, суттєво допомагали хво­рим. Виді­ляючи з райбюджету від­повідні ко­шти для лікування цієї небезпечної хвороби. А не нинішні копійки.

— Що змінилося у даному пла­ні після відвідин Тячівщини те­ле­журналістами з «М-студіо»?

— Терміново знайшовся інсу­лін, з'явившись в аптеках Тячева. Щоправда у мізерній кількості. Ви­дно комусь подумалось, що на цьо­му все закінчилось. Журналісти по­їхали, хворі заспокоїлися, наступи­ли блаженство і спокій. Та мало прорахувалися, забувши, що ліки хворим потрібні щоднини.

Дивує позиція влади ще ось у чому. Люди з далеких гірських сіл втрачають цілий день, чималі кош­ти, добиваючись до Тячева за жит­тєво необхідним інсуліном, змуше­ні чвалати аж до аптеки біля мага­зину «Майстер». А є серед діабе­тиків літні громадяни, з фізичними вадами, хворі на інші хвороби. Нев­же важко забезпечити ліками якусь аптеку у центрі міста? Які «под­виги» для цього потрібні? Більше того, біля райполіклініки як міні­мум працює 6 аптек.

Тож отримавши з інтернету ін­формацію про інсуліновий «голо­домор» на Тячівщині, з'явилися ще й журналісти з «1+1», аби допо­могти нам до кінця вирішити цю нагальну проблему.

— Яка реакція влади, пані Любо на Твої рішучі дії допомог­ти земля­кам вижити на цьому світі?

— В аптеках з'явився інсулін!!! Показово, що за десять хвилин піс­ля приїзду столичного телеканалу. (Який так і не показав матеріал. Невже купили? — прим. ред.)

Користуючись нагодою слушно нагадую керівнику раймедицини, що районний бюджет як і держав­ний, затверджується один раз на рік, а не щоквартально. Про що на­го­лошував Є.В. Крижевський у сво­є­му інтерв'ю «М-студіо». На що те­ле­візійники покрутили вказівним па­льцем довкола скроні. І навіщо Єв­гене Вікторовичу так низько посту­пати, збираючи від хворих ли­сти, бу­цім-то вони не мають до Вас пре­тензій. Як і про стабільне отри­мання медпрепаратів. Не гоже зви­нувачу­вати мене у якомусь піа­рі на остан­ній сесії райради, обзи­ваючи пога­ною людиною. Невже, той хто вима­гає справедливості, для Вас не спри­йнятний? Адже не благ від вла­ди я вимагаю для себе. І вимагати­му, а лю­дського, гуманного і циві­лізо­ва­ного відношення до тих, ко­му на­са­мперед так потрібна Ваша допо­мо­га.

Змушена доповісти тим, кому ста­ла кісткою у горлі, доводячи до їх відома таке. Не хвалюся, а горд­жуся своєю працею фактично: маю подя­ки від обласного «Центру здо­ров'я» при Закарпатській ОДА, від укра­їнської діабетичної федерації, осо­бисто її керівника Богдана Бе­нюка. Визнана однією з кращих у довіре­ній мені царині роботи, бо входжу у першу трійку сподвиж­ників у боро­тьбі проти діабету в Ук­раїні. Окрім цього без вашої допо­моги, панове тя­чівські посадовці, постійно провод­жу на теренах об­ласті заходи по по­рятунку хворих за участю провід­них лікарів-спеціалістів з України – медичного університету ім. Богомо­льця, сто­личного інституту ендо­кринології, «Діабетична стопа» з м. Вінниці. Коротше кажучи – з усією Украї­ною. А чим можете похвали­тися пе­ред земляками ви?...

— Любове Іванівно! Щиро вдя­чний за розмову. Побажайте щось нашій громаді і владі.

— Владі бажаю йти до людей, і не мати тих проблем зі здоров'ям, які мордують нас. А громаді – на­вчитись захищати і відстоювати свої життєві інтереси. Тільки так ми зможемо зажити по-людськи.

Від редакції: Любов Дудаш, жінка далека від політики і пар­тійних гасел, мужньо стала на за­хист своїх хворих краян на відміну від багатьох місцевих «патріотів», котрі багато говорять і нічого не ро­блять для своєї громади.

Розмову вів Петро Дідух, депутат райради