Або, українські націоналісти поклали свої серця до ніг захисників Карпатської України на відміну від помпезного блюзнірства влади

«Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої – так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчості, всього того, що нація свідомо і іраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя»

Симон Петлюра

15 березня активісти ВО «Сво­бода» з усього Закарпаття, біль­шість молоді, вшанували священ­ну дату для кожного українця – День збройного захисту Карпатсь­кої України від озвірілого мадяр­ського нацизму у 1939 році. День, такий далекий від нас історично і такий близький серцю справж­нього українського патріота.

Героїзм і трагедія наших предків зібрали нас у єдиний сталевий лан­цюг автопотягу, який вирушив цьо­го березневого ранку по місцях сла­ви та болю українців, безчестя й ганьби окупантів. Видно, сам Все­вишній допомагав нам, адже по­года надворі видалась чудовою.

Колона автомобілів вирушила до Верецького перевалу, котрий, як і все Закарпаття густо политий кро­в'ю та засіяний кістками мордова­них, стріляних, ґвалтованих укра­їнців і українок, бійців за нашу з ва­ми Волю.

Відразу впало в око те, що на маршруті автоколони з'явилися по­силені патрулі ДАІ. Спосте­рігалися й люди в цивільному. Стало зрозуміло, якою «бать­ківською» опікою оточила нас влада, приділивши свободів­цям максимум уваги. Можли­во воно і не погано, але чи пот­рібно чумбулом «пасти» пат­ріотів України, замість того, аби звернути пильну увагу на те, чому іноземна держава роз­дає свої паспорти закарпатцям – громадянам України. Що за­боронено Конституцією нашої дер­жави. Це так, до слова.

Отже, з Божою поміччю, зважа­ючи на наші «євродороги» ми опи­нились на перевалі біля пам'ятного Хреста, встановленого свободів­цями нині на відомому, одному із багатьох досі невідомих місць ви­нищення українців. Зауважу, там нас теж «охороняли», але вже бійці «Беркуту».

Розпочалась акція пам'яті полег­лих за волю України літургією о. Ві­талія з Тересви. Після чого, голова Закарпатського ВО «Свобода» роз­повів присутнім про те, як було зна­йдено залишки героїв, як вмирали вони із «Ще не вмерла Україна !...» на закривавлених устах. Як необ­хідно зараз, окрім цих десяти воя­ків-січовиків, відшукати інші місця захоронення, яких на Вере­цькому десятки. Ми мусимо пам'я­тати минуле! Ми не маємо права забувати тих, хто не задля власної вигоди віддав своє життя за нині живучих – сказав Олег Куцин.

Під ясним весняним небом, овія­ним легеньким вітерцем, на повні груди вдихаючи чисте гірське пові­тря учасники автопробігу схилив­ши голови слухали сумні і водно­час героїчні балади про ті страшні часи Тараса Силенка, кобзаря з Ки­їва. Кожен думав ніби про своє, та всі разом про одне. Прибули відда­ти шану героям друзі із сусідньої Львівщини. Правоохоронці стояли подалік з тризубами на кашкетах. До могили не підійшов жоден.

Далі автопотяг вирушив на Між­гірщину до с. Келечин, у якому на­родився о. Августин Волошин – си­мвол незламного українського ду­ху — Президент Карпатської Ук­раїни. Він без вагання поклав свою долю на олтар свободи батьківщи­ни. За що знищений енкаведис­тами у 1945 році в Москві у Лефор­тівській в'язниці. Не пішов Герой на співпрацю зі сталінським режи­мом. А міг би жити непогано.

Тихо шуміли дерева біля пам'ят­ника. Згадали нащадки не злим, ти­хим словом свого Президента, цю величну Людину. Щемливою ме­лодією віддавала йому шану кобза. І знову летіли кобзареві думи у вирій.

Згодом ми дісталися (ох, доро­ги!) до Міжгір'я, де хортіївськими бузувірами замордовано професо­ра, д-ра Фігура з учителем д-ром За­вальницьким недалеко від райцен­тру та поручника Федора Тацинця з трьома січовиками перед в'їздом у саме Міжгір'я (колись Волове).

Лідер закарпатських свободів­ців на місцях злочинів угорських за­гарбників привів ряд спогадів Ва­силя Гренджі-Донського, докумен­тального свідка тих жахливих по­дій 39-го нагадавши, що загарбни­ки нищили не лише українських військовиків.

«В селі Воловому вчителював професор д-р Фігура за Чехосло­ваччини в горожанській школі, а за нашої влади у Високій Промис­ловій Школі. Він був першорядним педагогом, серед молоді надзви­чайно любленим. Третину своєї платні роздавав бідним учням, ут­римував кількох здібних хлопців в інтернаті на свій кошт. Не раз ула­штовував збірки тільки тому, щоб ма­ти змогу допомогти бідним учням.

Другим таким філантропом був д-р Завальницький, що учителю­вав у Воловому.

Допомагав, де тільки міг, «роззи­чаючи» гроші з своєї платні селя­нам не те що без проценту, але в бі­льшості і сам капітал йому бідні се­ляни не повертали.

Д-р Завальницький був надзви­ча­йно релігійним, ходив до церкви на кожне Богослужіння. Але най­біль­ший його ворог не міг твердити про нього, що він воював з мадярами…

Як тільки прибуло в село мадя­рське військо і мукачівські «сабад­чапати» (терористи), що були під ві­йськовою командою, цих двох лю­дей арештували і зараз почали під смерть катувати. Крик і зойки було чути на ціле село. Тримали їх майже тиждень, і щодня прийшлось терпі­ти пекельні муки. За останні дні бу­ло вже чути тільки слабі, храпливі голоси.

Одної ночі в одинадцятій годині вели їх мадярські вояки в напрямі Хуста. Це добре бачили ті селяни, що з наказу сільського уряду стере­гли міст нижче села, біля крамниці Гана, на «Пустарі». Ув'язненим ру­ки були пов'язані, ледве тримались на ногах, ледве лізли, їх прикладами стало підштовхували. Люди дивува­лися, куди їх ведуть опівночі? Жи­вим свідком цього ганебного морду є інженер Метельський… Він також був у цій групі, його також мали розстріляти. Та він, будучи молодим і сильним, кинувся цілою силою під ноги старшого жандарма, так що його підломив і клубком покотився в близькі кущі… Поки кати опа­м'ятались, він уже був далеко…

Через три години вояки повер­тали без ув'язнених і люди, що стерегли міст, зразу зрозуміли, що нещасників нема вже між живими.

Виявилося, що відвели їх за приселок Поточина у ліс «Тісну», зійшли з дороги у правий бік над Ріку і на одній полянці, напроти зво­ра «Козяй», дорізали їх. Наступно­го дня ще все лежали там трупи. Жандарми зігнали поточанських людей і ті третього дня поховали трупи на тій самій полянці – та в між часі дісталися туди і дальші два трупи невідомих осіб і тепер лежали вже чотири жертви. Люди з великим жахом сконстатували, що в одному з трупів (здається д-рові Фігурі) з рота вибирали золоті зуби ще зажива багнетом. Це тому зна­ли, що крови, яка стікала з уст, було повно і поза сорочкою – одже він мусив стояти… Другому трупові бра­кував палець – був свіжо відрізаний. Як видно, мадярський грабіжник зла­комився на перстень, але тому, що не міг його стягнути, то відрубав цілий палець… Може, ще також зажива…»

«Федір Тацинець, один з найвід­да­ніших членів нашої молоді, поручник «Січі», після трагедії державности з своїм відділом подався також на Гу­цульщину. Тому, що в маловідомій Гу­цульщині тяжко було скриватись, вернувся він у рідні околиці села Ке­лечина і скривався в горах.

Як мадяри розповсюдили відому летючку і оголосили заклик до січо­виків, взиваючи їх добровільно під­датись і тоді нікому нічого не стане­ться, зійшов із гір Федір Тацинець, і зголосився в команді місцевої стан­ції жандармерії… жандармерія аре­штувала Федора Тацинця і разом з трьома іншими січовиками повела до Волового… Дуже можливо, що був то якраз чотар Дубик, один із найвизначніших січових старшин… Другі два січовики були галичани.

Ув'язнених січовиків по дорозі би­ли рушницями та палицями. В селі Сойми бачили їх селяни, ув'язнених, пов'язаних один до одного, збитих так, що їх обливала кров.

Зараз нижче Сойма, на кривулі біля мінеральних джерел т. зв. «Ква­су», з лівого боку стрімкою горою тягнеть­ся смерековий ліс. Збитих сі­човиків завели до того лісу і на одній полянці розстріляли всіх чотирьох. Герой Фе­дір Тацинець із своїми трьома товари­шами в цьому лісі віддав свою шля­хетну душу Створителеві, сконавши в руках нелюдських азіатів…»

А ось що виробляли мадярські «лицарі» з українками.

«Куди тільки не прийшло військо брутального окупанта, всюди почув­ся плач, ридання і тяжке горе. Убива­ли полонених січовиків, дорізували ранених, але з найбільшою насоло­дою накидувались на гарних дівчат і молодиць по селах і містечках. В Ко­ролеві заволочили якусь дівчину, до­гадуються, що це одна учителька, що день перед тим втекла з Севлю­щини, до школи. Тут її знасилувало десятки вояків, опісля, вночі, напів­мертву від­волочили і вкинули до Тиси…

В Хусті зловили одну українку-галичанку в січовій шапці. Заволо­чили її до одного будинку у колиш­ній чеській колонії, де заквартиру­валось мадярське військо, і нещас­ної укра­їнки більше ніхто не поба­чив.

На великому копанянському полі під час боїв полонили мадяри січо­виків, між ними й одну дівчину. Осмі­шили її, зірвавши з неї одяг, один ма­дярський вояк всадив до неї багнет у голі груди, а другий вояк пустив до неї кулю… Нижню частину черева зди­чавілі садисти покололи штиками…

На вишківському мості поповнили мадяри черговий морд жінок: у хуст­ській школі, де квартирувало військо, знасиловали туди заволочених двох жінок. Коли ті були вповні вичерпані і напівзімлілі, їх вкинули до авта і відвезли на вишківський міст. Тут, на самітньому мості серед поля, далеко від людей, зв'язали нещасним україн­ками руки-ноги, прив'язали одну до другої і живцем кинули у глибоке пле­со холодної води. Нижче Хуста вода викинула їх на берег. Селяни поба­чили два зв'язані трупи, але було забо­ронено туди ходити. Вояки, що догля­дали побережжя Тиси пустили трупи знов на воду.

Між Квасами і Ясіням, на Лове­цькій дорозі в т. зв. «Труфанцях», по один бік дороги тиждень лежали чо­тири трупи зґвалтованих і замор­дованих гуцулок. Не дозволили їх поховати. Також і в Ясіня замордува­ли мадяри двох знасилуваних гуцу­лок, яким ще, крім того, повідрізу­вали груди…»

…Кров стигне в жилах від такого. Чому до цих пір Будапешт не покая­вся за убієнних???

Те, як хортіївські азійські вилупки намотували на багнети і телеграфні стовпи нутрощі українців, описува­ти не буду. Читайте книжку Гренджі-Донського «Під чоботом окупанта. Мадярські звірства».

Грала кобза і співав кобзар. Мимо проїзжали іномарки. Їхні власники з подивом витріщалися на нас…

З Міжгірщини автоколона виру­шила на Красне Поле, аби й там ук­раїнські націоналісти поклали свої се­рця до ніг розтерзаних героїв. Зно­ву лунає літургія о. Віталія. Чоло­вічий ансамбль із Берегова виконує держав­ний гімн. Співають всі, бо не прийш­ли сюди за контрольованими спис­ками.

Своє полум'яне слово мовив Вік­тор Рог, гість зі столиці, редактор га­зети «Шлях Перемоги», один із зас­новників Молодіжного Націоналіс­тичного Конгресу. Виступаючі стар­ші побратими звертаються до моло­ді, наказуючи їй високо нести черво­но-чорний стяг боротьби, міцно триматися пліч-о-пліч, змітаючи зі свого шляху весь непотріб, який сьо­годні заважає жити, не даючи Укра­їні стати українською.

Перед акцією «Свободи» провела масовий захід на Красному Полі вла­да, від обласної до районних. Прапо­рів «Партії Регіонів» - море, «Єдино­го Центру» - менше, декілька у пома­ран­чевих шаликах. Во­ни та­кож вша­новували, та чи всі щи­ро? Бо зі слів оче­видців виконували держав­ний гімн у більшості мовчки, надув­шись мов сичі. Чи загинули б за Укра­їну, як ті, що на Красному Полі?...

Захисники невеличкої Карпатськ­ої України заклали своєю кров'ю фун­дамент української держави. Своєю святою Вірою і кришталевою Честю. Що заклали у нашу державність вла­дці? Корупцію, бандитизм, злодій­с­тво, брехню, служіння чужим інтере­сам, неповагу власного народу до них самих та до своєї країни. Звідки ж це?

Ми добре пам'ятаємо, як у кінці 80-х купкою патріотів-рухівців було закладено невеличкий дерев'яний хрест на Красному Полі. Як багато тих, хто нині при владі, реготали тоді з нас, обзиваючи дурнями. Але хто дурний сьогодні?! Ненавиділи вони тих, що впали за Україну того часу, ненавидять нас і тепер.

Хто ж то потурає Угорщині гепати свої імперіалістичні «турули» (ор­ли) на українській землі? Заклада­ючи па­м'ятники колишнім окупан­там, наща­дки яких нині сплять і ба­чуть Закар­паття у «лоні» Велико­угорщини. Ось чому не чути слів ви­бачення за скоєні гріхи від нашого «доброго» сусіда. То­му не шкодує го­лова обласної «Сво­боди» О. Куцин, що підняв руку на ім­перський мадя­рський символ на Ве­рецькому пере­валі. Нехай тягнуть со­бі ту бездарну купу каміння додому.

Шкода, але у нас теж лохів виста­чає. Так-званих «русинів», кот­рі клю­ють на чужу вудицю, мріючи про свій юдиний кусень від материнсь­кого ті­ла. Не розуміють, сироти, що забира­ють не для того, аби віддава­ти. Наші «рідні» олігархи не вчать нічому?

Тему політичного русинства роз­кручують й окремі закарпатські «во­жді» задля примарного власного кня­зів­ства. І слово «зрадник» їх не лякає.

Вкрай необхідно згадати й 8 бе­ре­зня. Як рекламувався «женскій празд­нік» заздалегідь у центральних ЗМІ! А вже на самий «празднік» телека­нали лускали від всеохоплю­ючої ра­дості за наших дам, насправ­ді вшано­вуючи Розу Люксембург, нью-йоркських проституток і єврей­ський Пурим. Церква просила не чинити ґва­лту – Великий Піст бо! Не допомогло.

А про захисників Карпатської Укра­їни ледь згадали, так, мєжду про­чім. Хто то глумиться над па­м’яттю перших бійців з нацизмом???

Тому наразі актуальними стали сло­ва Олега Куцина: - Ми знову боре­мося за Україну у … «вільній» Укра­їні! Нас знову намагаються розшма­тувати і окупувати любим шляхом різні «доб­розичливі браття». Занад­то ласий шматок для них українська земля.

Сьогодні ми вшановуємо всіх, хто віддав життя за цю землю: україн­ських Січових Стрільців , студентів, героїв Крут, повстанців Холодного Яру, карпатських січовиків, вояків УПА, які дивляться на нас з небес, зас­терігаючи від помилок. Ми не сміємо зрадити їх! І якщо потрібно захи­стити Вітчизну від ворога, ми готові до зброї, до священної битви за україн­ську Україну! Завершилась патріо­тична акція українських націоналіс­тів смолоскипною ходою в Ужгороді.

До-речі. Де б не з'являлася авто­колона свободівців, зустрічна молодь вітала нас правицею піднятою догори і стисненою в кулак.

Пост-скриптум. У неділю, 27 бе­резня на Верецькому перевалі сво­бодівцями встановлено ще один па­м’ятний Хрест на місці чергового ро­зстрілу карпатських січовиків. Дер­жавні ЗМІ мовчать. Голові Закар­патського ВО «Свобода» «шиють» кримінал за праве діло українців.

Учасник автопробігу, Петро Дідух.